На західному фронті суттєві зміни

• Поделиться
• Печатать

Розбомблені міста. Отруєні шовіністичною пропагандою співвітчизники. Братерство по зброї і ницість командирів. Анексія. Окупація. Біженці.  Гіперінфляція… Усі жахи, пов’язані з війною, прямі й дотичні, цей письменник описує яскраво, гостро і майстерно. Він усе це він пережив і переніс на сторінки своїх романів з  неперевершеною простотою, тверезістю думки, силою почуттів.

Про кого це я? Про що? Звісно, не про  східний фронт та «ЛНР/ДНР». І не про наших колег, хоч дехто з них вже не один місяць провів у зоні АТО. Наразі йдеться про Еріха Марію Ремарка.

Доля закинула мене на його батьківщину, в Оснабрюк – містечко у Нижній Саксонії на заході Німеччині. Я жив у готелі «Ремарк», причому назва його пишеться за правилами французького, а не німецького правопису: «Remarque». Бо саме так захотів ще у 1930-ті роки відтворювати своє прізвище сам письменник – на знак протесту проти гітлеризму. В самому готелі влаштовано чудовий меморіальний куточок – з мальованими й фотографічними портретами Ремарка, бібліотекою його книжок, альбомами та виданнями про життя й творчість.

Еріха Марію Ремарка ми нібито непогано знаємо, він широко видавався і до Незалежності. Крім хіба що роману «Іскра життя», який у СРСР не друкувався. Чому? Бо у ньому йшлося про життя в’язнів гітлерівського концтабору. Й цей твір дуже нагадував заборонений комуністами «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина... Але Ремарк таки вартий переоцінки, дооцінки -- саме зараз. Зв'язок людської ницості й дурості з політичним авантюризмом, а відтак з війною – це та нібито очевидна річ, яку саме Ремарк зумів так дохідливо й читабельно передати.  Як і взагалі – стан очікування війни, співіснування поруч з нею. «Локарно... Це   чи не там відбувалася знаменита конференція, на якій вирішили, що війни більше не буде?.. - питає один із ремарківських героїв. -- Недовго ж воно виконувалося, це рішення».  Як і Будапештський меморандум, і Мінські угоди.

На своєму східному фронті ми переживаємо те саме, що й Європа у 1939-45 роках – може, поки ще не так масштабно. Але є й обнадійлива різниця. У нас нині - великі зміни на західному, так би мовити, дипломатичному фронті. Нас почали розуміти у Європі й по світах...

Ну, а особисто я почав краще розуміти Ремарка, хоча любив його завжди. Кожна сцена його романів, де б не відбувалася дія – на фронті, в бомбосховищі чи в санаторії для душевнохворих – завжди виписана динамічно, драматично й достовірно. Коли його перечитуєш сьогодні – не виникає відчуття чогось старожитнього, як це іноді буває з класикою. Навпаки: Ремарк вражає й досі актуальним знанням людської природи, поведінки в екстремальних умовах: війни, вигнання, еміграції, поранення, кохання. Прості речення, чітко виписані ситуації, стрімкий сюжет, зрозумілі й достовірні, із життя узяті, характери й деталі – такий Еріх Марія Ремарк. Він, думаю, вплинув і на Віктора Нєкрасова з його романом «В окопах Сталінграду», і на прозу Олеся Гончара, Анатолія Дімарова, Василя Бикова, Михайла Пархомова – кращих письменників радянського періоду, які зуміли передати дух війни і воєнщини.

Настрої, що зараз культивуються у Росії («ми -- великі!», «краща міжнародна норма -- право сили», «всіх перетворимо на попіл»), - це саме те, що переживала й Німеччина в 1930-ті роки. Одна з ознак нацизму -- це уявлення про перевагу однієї нації над іншими, «неповноцінними». Приклад такої риторики – й повторювана по російським ЗМІ мантра про «недодержаву Україна».  Великодержавна пиха, реваншизм і шовінізм привели обивателів «Третього рейха» до Другої світової, і приблизно з тих самих причин Росія розпочала війни у Молдові, Чечні, Грузії й тепер в Україні. Тому, коли читаєш Ремарка - здається, що все це -- про нас.

«Морги переповнені... А того й гляди почнеться спека. Якщо підуть сонячні дні, нам загрожує катастрофа. Доведеться рити братські могили. Гробарів не вистачає, а тут ще ці релігійні обряди», - каже у романі «Час жити, час помирати» чиновник мерії солдатові вермахту Греберу, який приїхав у німецький тил... Місто після бомбувань стоїть «чорне, як вигорілі вугільні шахти». Пасажирський потяг не доходить до міського вокзалу, треба доїжджати автобусом – пасажири в паніці. Виявляється, рейки розбомбовано, а вокзал працює як шпиталь… Це знову не про «ДНР\ЛНР», а про той таки Оснабрюк останніх місяців гітлерівського режиму. І третина мешканців якого свого часу голосувала за Гітлера.

Питання, що ставить Ремарк, вражають своєю позачасовою наївністю: «Як поєднати книги, вірші, філософію -- і концентраційні табори, знищення невинних людей?» А як Чайковського, Пушкіна, весь цей «Русскій міръ» -- і обстріл міст «Ураганами»?

Таке враження, що Ремарк знає про війну все. Знав ще тоді,  у 1930-40 роки. Навіть про путінські сили спеціального призначення, армію «зелених чоловічків»,  тільки за Гітлера це був «таємний рейсхвер». Навіть про гумконвої. Як каже добродушний штурмовик і майбутній штурмбанфюрер Вацек: «Не сердься, приятелю, що я хотів зарізати тебе… Я завтра надішлю тобі великий шматок кінської ковбаси».

Це саме Ремаркові належить знаменита, дуже часто цитована максима: «Смерть однієї людини - це смерть, а смерть мільйонів - лише статистика». ЇЇ проголошують над труною теслі Бесте, якого вбили «ватні» реваншисти кайзерівської імперії. За  віщо? Він вивісив над власним будинком державний прапор Німецької республіки. Так само одним із перших на війні у Донбасі загинув депутат з Горлівки Володимир Рибак: бойовики його стратили за те, що намагався повернути синьо-жовтий прапор… «Після цієї війни так нескінченно багато треба буде прощати... І не можна буде простити». Ремарк – не просто мегаписьменник, а діагност «ватного» імперського шовінізму й пропаганди.

Готель «Валхалла» у Оснабрюку виглядає романтично-казково, як якийсь пряник. Йому присвоєно три с половиною мішленівські зірки, а ресторан при готелі, в якому їли по талонах гуляш члени Клубу поетів із роману «Чорний обеліск», там працює і нині. Чим тут займалися герої Ремарка? Власник ресторану «Валхалла» поет-товстун Едуард Кноблох проводив щосуботнє літературне зібрання. «Я вже весь квітну віршами, мов кущ трояндами. Немов орхідея в джунглях!» Один із членів Клубу поетів хвалиться своєю книжкою, виданою тиражем 500 примірників. А інший поет довідався, що надруковано було не більше 250-ти, а продано лише 28 примірників, й 19 із них купив сам автор… У «Валхаллі» розбирали сонети один одного та натхненно лаяли інших письменників. «Особливо тих, хто має успіх». А успіх – це що? Цілих два сонети, надруковані в місцевій газеті!.. Поезія як втеча від дійсності… «Кому потрібно брязкання римами? Світ задихається в страху й крові», -- прозріває один з членів Клубу. Але римувати не кидає.

Я зазирнув у вікно «Валхалли», поглянув на білосніжні серветки й тонкі фужери, та не зайшов. Наразі інфляції в Німеччині немає, однак є в Україні, тому мої гривні не набагато спроможніші за міжвоєнні рейсхмарки. Не дай Боже нам дожити до тієї галопуючої, так яскраво зображеної у «Чорному обеліску», коли «за годину вартість супу могла піднятися на кілька мільйонів марок».

Ремарк поєднав, здавалося б, неможливе: правду і лірику, трагізм і гумор. «Ми пішли на фронт цнотливими,  й 17 з нас загинули, так і не спізнавши, що таке жінка. А Віллі підхопив трипер, потрапив у лазарет й у такий спосіб уник бою у Фландрії, де загинули 17 дівичів».

За три кроки від  «Валхалли» -- Центр Ремарка і славетна ратуша. Тут-таки в ратуші Оснабрюку було укладено 1648  року Вестфальский мир, що ним завершилася Тридцятирічна війна і почалася нова ера в Європі, заснована на концепції державного суверенітету країн. Гітлер у 1938-му році, Путін у 2014-ому порушили у тому числі й лад, закладений ще тоді. Але й поезія теж неподалік: у вітрині міської бібліотеки на Ринковій площі я побачив виставку конкретної (тобто візуальної) поезії фрау Інге Бехер: кожен вірш завбільшки десь метр на півтора. Це жанр, нагадаю, суміжний із живописом, коли графічні картини малюють словами. Із сучасних українських авторів такі вірші-малюнки практикує, наприклад, Василь Трубай.

В Оснабрюку є навіть Тріумфальна арка, що віддалено нагадує паризьку – мабуть, збудована на честь однойменного роману Ремарка про німецьких емігрантів. Насправді ж найбільший тріумф життя – звісно, мир. Муніципалітет Оснабрюка раз на два роки присуджує премію миру імені Е. М. Ремарка. У 2005 році її отримав Юрій Андрухович.  Ми маємо нині багато ознак солідарності європейців з Україною, з нашими устремліннями до Європи. «Моржі залишаються зовсім байдужими, коли мисливці убивають кийками їхніх сусідів. І я бачив, як під час війни цілі народи поводилися геть так само», -- писав Ремарк. Тепер і німці, і поляки, і литовці, і ще багато країн ЕС поводяться усе ж таки не так бездумно, як ті моржі.

Я мандрував Оснабрюком по Гроссештрассе, одній із центральних вулиць. Розглядав яскраві європейські вітрини… Згадав, як йшли по тій-таки Гроссештрассе герої Ремарка з «Чорного обеліску», як влаштували тут біля вітрини з манекенами бійку зі штурмовиками… Ця вуличка насправді не така вже й «Гроссе», тобто не велика. Та й весь Оснабрюк – це лише 150 тис. населення. Але він мені поставав справді неозорим – завдяки тим видатним романам, які написані про нього й про його мешканців.

Ігор Кручик